Історія Назара Далецького зі Львівщини звучить як сюжет, у який важко повірити навіть після війни. Український військовий, якого родина вважала загиблим і поховала, 5 лютого 2026 року повернувся додому під час обміну полоненими після майже чотирьох років російського полону.
Його повернення стало не лише сімейним дивом, а й болісним нагадуванням про те, наскільки перевантаженою є українська система обліку втрат, ідентифікації тіл та пошуку зниклих безвісти. За офіційними даними, у відповідному реєстрі нині міститься інформація про понад 90 тисяч людей.
Назар Далецький служив у 24-й окремій механізованій бригаді. У травні 2022 року він потрапив у російський полон, а згодом його рідні отримали звістку, що генетична експертиза нібито підтвердила загибель. Саме на цій підставі сім’я погодилася на поховання решток, які виявилися чужими.
За підрахунками редакції Дейком, ця історія виходить далеко за межі приватної трагедії. Вона показує головну слабкість воєнного часу: між фронтом, моргом, лабораторією, слідством і родиною навіть одна помилка в ланцюгу ДНК-ідентифікації може обернутися роками хибного горя й юридичного хаосу.
Повернення Назара відбулося в межах 71-го обміну. За даними Координаційного штабу, 5 лютого Україна повернула з російської неволі 157 людей — 150 військових і 7 цивільних. Для країни це був перший обмін 2026 року, але саме цей список раптом зруйнував одну офіційну «смерть».
Пан Далецький обіймає свою доньку — Оксана Парафенюк
Показово, що держава дізналася про проблему не в момент поховання, а в момент повернення. Коли звільнених перевіряли за списками, щодо Далецького з’ясувалося: на папері його вже не існує. Тобто живий військовополонений фактично повернувся в країну з формально анульованою особою, яку тепер треба відновлювати через суд.
У правовому сенсі це надзвичайно чутлива колізія. Верховний Суд роз’яснює: якщо особу було оголошено померлою, а потім з’ясувалося, що вона жива, суд має скасувати попереднє рішення. Лише після цього можна повноцінно відновлювати цивільний статус, документи, майнові й інші права людини.
У воєнній реальності така процедура звучить майже абсурдно: боєць вижив у полоні, але після повернення змушений ще й доводити державі, що він живий. І саме тут людська історія стикається з бюрократією. Війна створює тисячі прикордонних випадків, для яких звичайне право часто виявляється занадто повільним.
Не менш болісним виявився і фінансовий вимір. Родина Далецького встигла отримати передбачені законом виплати у зв’язку із загибеллю військового. Після його повернення виникло закономірне питання: чи доведеться все повертати? Міністерство оборони вже заявило, що таких правових підстав немає і сім’ю не змусять відшкодовувати кошти.
Ця позиція важлива не лише для конкретної родини. Вона фактично фіксує принцип: помилка державної системи ідентифікації не може перекладатися на плечі матері, дітей чи дружини військового. Інакше кожна сім’я зниклого безвісти жила б не тільки в горі, а й у страху майбутнього фінансового покарання.
Пан Далецький під час обіду з родиною у перший день повернення додому після майже чотирьох років російського полону — Оксана Парафенюк
Історія Далецького також підсвічує ще одну проблему війни Росії проти України — непрозорість самої системи полону. Москва не надає повних і точних списків утримуваних українців, а тому частина військових роками залишається у «сірій зоні» між статусом полоненого, зниклого безвісти і загиблого. Саме в такій зоні опинився і Назар.
У цій історії є майже нестерпна деталь: після звільнення він пішов на цвинтар подивитися на власну могилу. Цей образ сильніший за будь-яку статистику. Бо в ньому стискається вся війна: полон, невідомість, ДНК-експертиза, похорон без тіла, мати, яка вже оплакала сина, і держава, що мусить визнати власну помилку.
Для України це не просто унікальний епізод, а сигнал про необхідність перегляду процедур пошуку, ідентифікації тіл та комунікації з родинами. Якщо в реєстрі понад 90 тисяч зниклих безвісти, навіть поодинока фатальна помилка перестає бути винятком і стає аргументом на користь системних змін у військовій та слідчій практиці.
Повернення Назара Далецького — це водночас історія виживання, родинної витривалості й державного збою. Але в ширшому сенсі це ще й історія про ціну війни, яку не видно на мапах фронту. Вона вимірюється не лише втраченими життями, а й роками помилкового трауру, коли живий боєць уже стоїть у списках мертвих.
У стратегічній перспективі саме такі випадки формуватимуть нову політику щодо військовополонених, зниклих безвісти та ДНК-ідентифікації в Україні. Бо після цієї історії питання звучить уже інакше: не лише як повернути людей з полону, а й як не втратити їх вдруге — цього разу всередині власної системи.
Назар Далецький на власній могилі в селі Великий Дорошів на заході України в неділю — Оксана Парафенюк
